№ 440 «Кобзарику, чого зажурився…»
Г. Л. Андрузький
Кобзарику, чого зажурився,
На рученьку мовчки похилився?
Ти багацько пісень знаєш, заспівай
Нам про славу, про волю згадай.
Мов зірочки, його очі засвітились,
Заспівав про високі могили,
І руки в сердеги трясуться,
І слізоньки ллються.
Та й замовкнув. Ось почули,
Нібито під землею гра
Тихесенько, так жалібно,
І заплаче і заспіва.
Кобза випала з руки,
Поздіймали шапки люде:
Суд твій, боже, буде, буде,
То забиті козаки.
Чи ж то в панів спина болить,
Як з мужиків шкуру деруть?
Чи ж то в царя серце щимить,
Як удовина сина беруть?
Вона ж над ним ніч не спала,
Господа благала,
Своє щастя, свою радість
В сина покладала.
Закований, мов злодюка,
І толку не доб’ється. –
Куди? за що? Тільки серце
Так жалібно б’ється.
Прощай, миле товариство,
І ви, чорнобриві,
І ти прощай, Україно,
Краю нещасливий.
Ось на пам’ять сопілочка,
На серці сховаю.
Сумно стане, я заграю,
Парубство згадаю.
Літа мої молодії,
Плаче сиротина,
А ще дужче, а ще важче
Плаче Україна.
Взяли ж його, молодого,
Із рідної хати.
А хто ж вдову нещасную
Буде доглядати?
Хто закриє старі очі,
Засипле землею,
Пожаліє, поплачеться,
Скаже: «Бог з тобою»!
Повалиться стара хата,
Вітер по ній піде.
Кропива зазеленіє,
Мох на стінах зійде.
Буде пусто, страшно, марно,
Мов в сирій могилі.
Люди пройдуть, люди скажуть:
«І тут колись жили».
А син, а син… не питайте.
Така його доля,
Або згине в лазареті,
Або серед поля.
Голод, холод, а ще більше
Думонька козацька.
Не раз, не раз пожуриться
Головка бурлацька.
Ой, заллється він сльозами,
Слізьми не своїми,
Буде жити, та без щастя,
Мертвий меж живими.
З кінця світа, в кінець світа
Буде він блукати,
Тікать від одного лиха,
Другеє спіткати.
Панство лає, люди лають,
В хату не пускають.
От так люди, – а ні за що
Часом пропадають.
І вернеться безталанне
Старча до хатини,
А у хаті небо світить,
А в ній – ні людини.
Старий глядить на руїни,
По ним мов читає,
Що було, коли було –
Усе вспоминає!..
Мерещилось сіромасі
Хтось його зове.
Любо, страшно і вірить він,
І віри не йме.
Кругом руїн чужі хати,
Незнайомі люди.
Він дивиться на їх щастя,
А сам світом нудить.
Та яке ж то їх нещастя?
Що ще їм живеться?
Ох, не вірте життю тому,
І лихо сміється!
Не плачтеся ви, удови,
І ви, сироти бідні,
Ваше горе, ваші сльози
В небі не послідні.
Не пропаде за господом
Добро ваше, квіти,
Буде й корзі некрутчина,
Буде на тім світі.
Ч. VIII, арк 48 зв., 49 [694]. Автограф.
Опубл.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. – С. 153 – 154.
Примітки
694. На арк. 50 док. № 380, 381.
Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 458 – 459.