Дума шоста

П. О. Куліш

Не довго Богданко гетьманував,

Милосердному богу душу оддав.

Тоді козаки по йому, як по рідному батькові, сумували,

Раду збирали, Івану Серпягу, що звався й Підковою,

Гетьманом настановляли,

І зараз з ним, сівши в човни,

На Чорнеє море заодно з запорожцями виступали,

Далеко Чорним морем гуляли,

На турецьку землю простували.

А по Чорному, по глибокому моречку,

Та по широкому, та по далекому Дунаєчку

Злая буря вихожає-виступає,

Козаків до землі чуждої провожав,

А із низу буйний вітер віє-повіває,

А по Чорному моречку супротивна хвиля вставає

Та по Чорному морю вовком-сіроманцем лає й гукає.

Збиралися козаки товариші, всі хоробрії запоріжці,

Про тую бурю міркувати,

Тихої погодоньки понад синім морем, Дунаєм піджидати.

А злая буря все більш виступала,

Та й ні трошки по Чорному морю глибокому,

По Дунаєчку далекому та широкому,

Тая буря не внимала

А все злійш громом по небу тарахтала,

А блискавка між хмарами лискала.

Оттоді гетьман Івасенко Серпяга

Козаків товаришів до себе підзиває,

До козаків товаришів так і так промовляє:

«Ой ви, панове, ріднії мої братці,

Хоробрії мої товариші, козаки запоріжці,

Слухом ніколи не слухано,

І видом ніколи не видано,

Щоб такая буря злая,

На козаків так міцно виступала й уставала,

Щоб таким громом-блискавкою тарахтала й ляскала,

Та щоб ви, панове товариші, ось так довго-довгенько стояли,

Тихої погодоньки біля моря-Дуная піджидали».

А козаки теє зачували,

Та й усі замовчали.

«Коли ж ми тої бусурманщини лякалися?»

Каже знову гетьман: «Коли ж таки ми від неї де-небудь ховалися?

А теперечки не то бусурманщини, але й бурі злякалися,

Тихої погодоньки піджидаючи

Та на злую й лихую бурю жалуючи,

зовсім надірвалися».

А козаки теє зачували

Та й усі мовчки замовчали,

Барзо, барзо рахували,

Нічого не промовляли,

Один на одного споглядали,

В поход виступали.

Отеє ж ідуть вони не день, не два, не три й не чотири

А злая буря лихая по Чорному моречку

Та по далекому Дунаєчку

Барзо унимала,

Та й супротивная хвиля в свої домовини, в ковбанюги, забігала,

Да там і пропадала.

А козаки богові молитви посилали,

По три поклони покладали,

Відпочиння мали.

А потім всі козаки в поход виступали

Із своїм хоробрим гетьманом,

Серпягом Йваном,

Тяжко нехриста розбивали,

Думали й гадали,

Та й під городом Керманом

Із бусурманським султаном

Примир’я мали:

У його всю худобу віднімали,

Усіх татар-буряків розбивали,

Тихою погодонькою

З гарною добиченькою

Додому привертали.

А на другий рік з тим же гетьманом

Козаки на Волощину ходили,

Господаря волоського Петра в турецьку землю прогнали,

А свого гетьмана, Серпягу Йвана,

Господарем над волохами настановили,

Але турок листи до короля до Степана засилав.

Голову Серпяжину видать прохав,

А як не видасть, то військом вдарити на Польщу стращав,

Та й волохам з Цариграда не ласкаво бунчуком махав.

То ляхи з волохами великий страх собі мали,

Пана Серпягу до города Львова на бенкет лесно закликали,

Вином та медом частували,

Голову йому одрубали,

До султана турецького посилали,

А козаки тіло його взявши

У Канєв привізши,

Чесно поховали.

Примітки

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 545 – 547.