№ 498 1844 р. липня 3. – Розповідь козака с.Мартинівки Борзенського повіту Чернігівської губернії С.Юрченка «О пикинерных казаках 1790 г.», записана В.М. Білозерським

1. О пикинерных казаках 1790 г. (Рассказывал казак Семен Юрченко. с. Мартыновка Борзенск[ого] уезда 3.07.1844 г.).

Діялось се в 1790 році. Тогді в Польще зробилась заверуха. Між польщаками і добрі люди є, да інколи нишком діло роблять. То уже сказано: братайтесь, братайтесь, а камінь держи за пазухою, От і вийшов указ: добрать малоросійських козаків. То нас і зібрали в Чернігові в 1790 p., a скоро після сього ми Закреслено: «а в 1791 і 2-му ми уже». в Києві лагерями стояли. Із трьох губернь нас набрато 9 тисяч. Я і знаю, як Потьомкін [713] набирав нас. Потьомкін був первим совітчиком, а Кречетніков [714] був начальником. Ну, так от сей, бувало, пас щонеділю смотрить. А у нас одежа була єгорська, під зелень підходила, щоб під неприятеля ближче підлізти можна було. В страженії він (Пот[ьомкін]) багацько війська потеряв, то про його приложена була й пісня. «Ой Потьомкін генерал, много війська потеряв. А як же він потеряв – у картушки проіграв». А государиня, сказано жінощина, вона йому та й простила. Він і сказав: «Государиня Єкатерина Алексіївна! Нехай другі командують їми, а позвольте із трьох губерень чистих мені малоросіян набрать». От вона, нехай царствує, і позволила. Він із трьох губерень и набрав 9 тисяч і з Фастовець 1000.

От ми в[й]шли в Київ. А там Дніпр монастир Видубицький підрізав і погреба були одкриті. То старшії й кажуть: «А що, козаки! Каша осталась до буряків!» От ми тогді до буряків, да в казани. Тогді ж я заслабів, оставсь в обозі. Він перве смотрив у Чернігові все військо: піхота ж махнула, а поки ми з обозом прибули, він уже пересмотрив і махнув: його потребували в Пітербурх. Аж ось – треба! Указ і прийшов: помер Потьомка, помер! Леванідов же тепер владіє войськом І Кречетніков, і говорять: «Що нам робить, з отсим корпусом?» І послали указ до цариці. «Чи його по полкам розбить, так велика сила, чи що?» А вона й одписала: «На вас отдаюсь, на ваше сумлініє – того нема, кому я позволила зобрать». А вони і розсудили – нехай царствують! Пустить їх у господу; вони отслужили – тепер пустить його на свободу, де хотя[ть] прожить, тільки ж однодвірців, а наймитів по полкам, бо скаже – я своє одслужив.

Ото ж ми прийшли у Київ 1793 г. Уже нас не треба, замирились. Тільки Нащокін – я його знав і на рундуку у його стояв на часах – раз іде в виступцях і сертуку, а був чоловік невеличкий, старенький, я сділав на караул, а він говорить: «Не надо, голубчик, не надо», бо він не при кавалерії, ніщо. От як роспустили нас, то він і зложив муніцію в гамазини. А тогді потребовали в Польщу і понов, щоб править по благочестію для поляків, скілько там їх привернулось. Ми ж ото вийшли ніччю на майдан над Васильківським шляхом, щоб то повзводно, а проти нас Астраханський полк. От і пошли командовать – палі!

Трісь! – там – трісь! Астраханський полк – трісь! До того дотріскались, що за рулю не можна було доторкнутись, так розігрілись. Ми ж холостими зарядами, а з Астраханського полку якийсь бойним зарядом. Тільки «ззз! ззз!» почала зичать куля. Холостим же зарядом, то вона тілько трісне, а кулю зараз уже знать. От ми стоїмо да й думаємо: тут уже додому б скоро йти, а тут ось яке лихо. Тут зараз начальники постерегли да – «полно! полно»! Ото ми розойшлись.

А й тогді не без заїдів було: не дали нам за треть года жалованья. А я уже прийшов додому. Ну нічого гріха таїть – треба засвататься, одружиться. Бог же зна, коли буде требка; бо однодворці повинні були, як знать дадуть, буть на місці. А брат і каже: «Я за тебе послужу, така согласка».

А тут донесли государині, нехай царствує, що стрілкам не отдано жалования. От вона й приписала отдать жалование. Уже ж нам її жалование даром не минеться, думаєм собі. Пошли в Борзну, узяли жалование, аж тут: «Подай стрілков! Подай малоросійських стрілков! То тут кидай й печене й варене. Леванідов кричить: «Подай стрілков». В Польщі знов закуйовдилось! От же мойму брату йти б служить, так не можна: Леванідов приписав – без мого відома, щоб не перемінялись: чи сліпий, чи кривий, щоб були налічно. Баба моя, тогді ще молода, кланяється: «Братику – соколику! Йди переміни!» А я йому! і тогді ще казав: «А що ж як не підеш, хазяйку засмутиш, ще й вигонить». «Ні каже, піду». От і списали бумагу, да в Борзну. А в Борзні Михайло Васильович комісаром був. А він: «Голубчики, не наша сила. (Був чоловік маленький, грубенький – оттакий). Сохрань боже! Генерали кажуть – не можно». Ми й пошли – нічого робить – в Чернігов, а за нами брати йдуть, як бурлаки, а нам і перекличка єсть.

Губернатор каже: «Не могу і я зробить нічого». От ми із Чернігова повернули в Київ. Брати й кажуть: – «Е, братці, ви нас до убитку доведете: ми додому пійдемо». «Ідіть, кажем – що робить? Ми вас не силуєм, інші ж пошли, а другі остались з нами. А мій брат каже так: «Учи мене свого артикулу, щоб мене послі не бито. А у мого брата нові чоботи Закреслено: «були».» «На, каже, брате, тобі сі чоботи, а мені дай старенькі». «Ні, кажу, брате: ти дома чи роздобудеш, чи ні, а я тут без чобіт ходить не буду». Ах ото прийшли в Київ, почули, що можна зміниться. Я йду до генерала з бумагою, в руки подав. Прочитав і питає мого брата: «Рад богу й государю служить?» – «Рад, ваше высокопревосходительство». І записали його. От ми уже б то розходиться, аж тут отютант – (а він, як почтар, з бумагами бігає). «Постойте ж бо не йдіть, бо не дойдете». І дав нам бумагу. Як дали ж бумагу, тогді уже серце у нас і зомліло; і рад і смутно на душі; сам угору пішов, а брата неначе притоптав. Серце от-так і от-так! Питаю: «Який я, братко?». – «Білий. – А я братко?» – «Білий і ти». Ну, що ж робити? Взяли водки, попрощались, поцілувались – ідіть собі з богом! А тут дома люди сказали, що обоїх візьмуть, то мати моя тілки що ходить, а жінка моя ледве жива, сказано бабам повірили. После ото увізнали, що він із-за Білої Церкви прийшов в Київ. То я роздобув конячку, до матері: «Поїдьте, побачте». Вона поїхала і бачилась з ним. Через три годи йти б уже йому додому, а він там і вмер.

Ч. IV, арк. 35 – 38. Автограф.

Примітки

713 Потьомкін Григорій Олександрович (1739 – 1791) – російський державний і військовий діяч, один із фаворитів Катерини II. Т. Шевченко згадав його як гнобителя трудового народу під прізвиськом Грицька Нечоса в поемі «Сліпий». З політичних міркувань записався в козаки Запорозької Січі.

714 Кречетніков Михайло Микитович (1720 – 1793) – граф, генерал. Командуючий російськими військами, що придушували гайдамацьке повстання (Коліївщину) 1768 р.

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 1, с. 386 – 387.