№ 342 1846 p. вересня 4. – Лист П. О. Куліша до М. I. Костомарова з повідомленням про закінчення роману «Чорна рада»

За що ганка – ганка, а за що дяка – дяка

Приязний мой добродею Миколай Иванович!

Ненавидяй обличения скочаваєтся срамно.

Нехай буде такий епіграф до мого листа.

Що, якби якому темному грішнику сказано на тім світі: «Вернись чоловіче назад да попрацюй годков з десяток, то може луче завершиш свої вчинки. А то бач: поки був молодий, да поки батька й матері й старих людей боявся й соромився, то таки й геть-то добре жив, а вже як убивсь у літа, що і в самого посивів волос, то й розопсів, розленовавсь, спустив усе на волю божу, а сам тільки з кумами да з сватами горілочку попивав. Отже вернись, небоже, да зачни от четвертого чи що десятку так наново робить, як божий страх научає; то, може, чи не луччим сюди другим разом покажесся». Що, кажу, якби так сказано на том світі якому бідному нетязі, що й сам не схаменувсь, як із глузду зсунувсь и не знать, у які тенети вплутався? О, дякував би, дуже дякував тому, хто б простер до його таке благе слово!

Оттак же я дякую вам, мій любий добродію, за вашу щиру пораду. Може пам’ятаєте, як колись зимою писали до мене лист про «Чорную раду» і що було добре, то вже хвалили так, що й вище міри, а що негаразд, то так таки по-козацьки на всякий гріх щиро і вказали. От я, взявши до серця й до мислі ваше розумне слово, знов слідом того грішника, зачавши од того, як попадали Кирило Тур из Шрамченком, у голові усе наново пережив и перекомпонував (тілько запорозця з матір’ю да січовий суд не ворушивши зоставив) і до самого конця все по вашему жаданню і совіту допровадив.

І коли хочете знать, то ще тілько на тім тижню з сею працею вгомонився. «Чорна рада» (у главі XXI) вже тепер не з літописця виписана, а таки самі козаки зійшлись да й учинили її між собою із великим галасом і бучами, що аж мені між ними було страшно. А потім бачить Шрамко, що вже одрізана скиба од хліба, не притулиш, своє власне діло закінчив, і душу свою за ближніх по-християнськи (хоч би й нас так господь сподобив) положив. І все, що треба, зведено тепер, дякуючи богу та й вам, гарненько; так як от майстрі зачнуть церкву мурувати, то як-то широко розведуть, що бацця й ладу там ніякого не знайдеш; отже, дивись, вони знають, що роблять: і заломи виведуть, і кришу, й баню збудують, ще на самому версі й святу да одрадну ознаку – хрест золотий поставлять, щоб кожному було розумно, на що така важка праця піднята.

Маючи ж у голові собі за правило таких майстрів, і сам я із своєю працею так мірковав, щоб гарненько вгору її вивести і всякому до толку подати, на що отті широкі стіни вимуровані і супротив якої-то думки, уся ота біча й заверуха й «несталость нашого люду» [655] тут так гірко, по щирій правді виписана. Переговоривши вже все – і про те, що пало в смутні руїни, і про те, що знову принялось й зацвіло, мов квітки на зруйнованім старосвітському мурі, – сіми словами закінчив я свою книжку. Подаю вам їх до сподоби, чи вподобаєте: «Отже я й скончив, любії мої земляки, свою історію розумному на науку. Похилиться, може од смутних думок і не одна так, як моя голова, проходячи по тій нещасливій старосвітчині; що скілько-то було добра в серці в нашого українського люду, да як-то те ні на що обернулось од безладдя, – що не зуміли, як заповідав батько Хмельницький «усі у одно стояти!»

Ще доложу одно слово. Не буди убо вам чтущу разумети, яко суєтного горестью самь обольщаем, і вже тепер свою книжку за непогрішиму ні в чім уважаю.

Ні, добродію, мало нашого й віку, щоб яким словесно письменим своїм ділом до кінця вдовольнитися! Добре знаю, що ще треба міні до своєї історії праці доложити, да вже тепер більше невмоготу. Дайте ще хоч годков зо три у розумних да великих людей поучитися.

З тим вашій ласці приязно кланяюсь. До всякої послуги вам, моєму любому добродієві, по всяк час готовий

П. Куліш, рукою власною

Року божого 1846 місяця сентемврія у 4 день

З С.-Петербурга

Ч. III, арк. 53 – 54. Автограф.

Частково опубл.: Былое. – 1907. – № 8. – С. 202.

Примітки

655. Прим. док. – Літопис Самовидця.

На арк. 55, 56 вірші Т. Г. Шевченка переписані М. І. Костомаровим: «І мертвим, і живим…» та «Три душі».

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 1, с. 270 – 271.