№ 401 Кормилица

Г. Л. Андрузький

Чисто убранная комнатка. Старый диванчик, несколько скамеечек. Старуха сидит за прялкой. Девица лет шестнадцати сидит подле нее на скамейке и вполголоса поет:

Под зеленью дерев густой

Я там вечернею порой

Сидела, милый друг, с тобой,

Мои ты кудри целовал

И мне улыбкой неземной

На поцелуй мой отвечал.

Там мы резвились, лепет мой,

Наш тихий смех в тени густой

Могучим эхом откликался,

Мы забавлялись им порой,

Но часто смех наш прерывался

И взор туманился слезой.

Нам изменяло эхо гор

И тише велся разговор.

За то, мой друг, средь темной ночи

Смелей ласкалася с тобой,

Дышали негой наши очи

И длился поцелуй живой!

Старушка: Не співай мені ваших пісень. Вони мені нагадують, що я на чужині! Тобі весело, серденько В тебе татуся, матуся, а я, бідная, мов та березка, похильнеє дерево, що серед поля. І діти по ній лазять і вітер її хилить. Хто не пройде – обломить собі гілку. Я, серденько, мов та вербочка.

Девушка: Ах мамушка! Я помню эти песни. Спой мне про березку. Я тебя поцелую (целует).

Старуха: Ох дитятко! Усе весела та хороша!

Девушка (подседает): Спой же, мама! (спустя несколько и сама начинает петь).

Старушка (все громче и громче):

Березка у полі край шляху стояла,

Ні кустка, ні травки біля себе не мала,

Ідуть дітки малії – повзлазять, хитають,

Йдуть люди – з березки гіллячко ламають,

Її сверлють, рублять, її вітер хилить,

Терпіть таке лихо не достає сили!

Шо спершу у лісі березка стояла,

Вона, нерозумна, у неба прохала:

«Постав мене, боже, на чистому полі,

Там сонечко гріє, там вітер по волі.

Постав, цар небесний, на биту дорогу,

Хто пройде – спочине, помолиться богу».

А я ж не прохалась з моєї Вкраїни,

А я ж не хотіла згинуть на чужині

Свій край, свої люди, своя добра воля;

В чужині чужая, нелюбая доля.

Коли б мені крилля! В свій край полетіла б,

На стрісі у батька низесенько б сіла

Мов горлиця, нені я б забуркотала,

Усе, усе горе їй би розказала!

І що ж, серденько, ти зажурилась? Може і тобі смутно? Чи вже ж тобі тут краще? Там садочок, єсть де й походити, а тут… (улыбаясь): Бач, серце, яка пісенька (целует). – А про Гриця, а про Марусю…

Девушка (весело улыбаясь): Ах, мамушка! Я только и знаю одну вашу песню! Как она хороша! Спеть ли тебе? (поет):

Плакала дівчина,

Сміявсь козаченько.

Бідна. Він у неї

Защемив серденько.

Не плач, тебе буду,

Дівчино, любити.

З другою ж твоєю

Чи ти будеш жити?» –

– З тією другою,

Серце, націлуюсь,

З тобою ж навіки,

Коли хоч, спаруюсь!

– Смійся, смійсь, козаче,

Кохайся з другою!

І я посміюся

Колись над тобою!

Старуха: І я колись співала от сюю пісню. Гарна, ще старосвітська.

Девушка (шутливо): А я знаю и другую! (Запевает):

Ой отдала мене мати.. (Смеется, целует, убегает).

Старушка (покачивает головой): Мала дитина. Їй весело, а що то робить моя невістка, мій Василь! Чи приведе – то господь їх побачить? (Поет про себя, смелей и смелей):

Сонечко зійде, сонечко зайде,

Чи ще воно й завтра мене, стару, знайде?

Ой, Україно, моя щира мати!

Як гебе забути, не благословляти?

В тебе моя хата, мої милі діти,

А в сирій могилі мої рідні світи!

Там я, дитина, у садочку гралась,

Там я, дівчина, з козаком кохалась,

Там старці божі та на кобзі грали,

Про наші, вкраїнські, могили співали!

Ой, Україно! Як тебе не знати?

Як за тебе, неню, бога не благати?

Ти породила, ти і взростила,

Любить славу, волю нас, бідних, навчила!

Дерево вирви – цвісти перестане.

Візьмуть нас от тебе – знов воно зов’яне

Цвіте літом рожа, рожу сонце гріє

І ми живем тобою, серденько радіє!

Вітре буйненький! Повій по Вкраїні,

Поклонись низенько од її дитини:

Живе – не живеться їй, плаче – не наплачеться

І дума як би з рідною скоріше побачитись,

На землю упасти, рідну цілувати,

Землю цілувати, усім вона мати.

Женщина положительных правил или бариня: Марья! Марья! Что с тобой, ведь у нас гости!

Старушка (в испуге перекрестясь): Ох, господи! Чого се я наробила! Із ума зовсім вижила!

Бариня: Я тебя вышлю в деревню, ты вовсе не слушаешься!

Старушка: Простіть баринько! Воля ваша! Помилуйте!

Бариня: Это ужас! (Звонит, вбегает служанка). Пера, чернила! (Приносят, пишет). Отдай управляющему. (Служанка уходит). Это просто ужас! Тебя ж завтра отошлют в деревню!

Старушка (бросаясь в ноги): Помилуйте баринько! А як же то я баришню покину! А я ж її маленьку кормила, а я ж її на руках носила. А хто ж її доглядати буде? Як часом, помилуй боже, хто за нею ходити буде? Як же її покину?

Барыня (строго): Полно тебе Марья! Ты уж стара, пора на покой! Василя повидишь!

Старуха: Баринько, матінко рідна! Накажіть та зоставте! (Барыня уходит, старуха, всплеснув руками, падает и плачет).

Девушка (входит): Что это? Мамушка, ты плачешь?

Старушка (быстро поднявшись): Се ти, дитятко моє! Серденько має! (Целует). Дай на тебе наглядітись, дай налюбуватись! Які очиці, які бровоньки! Квіт мій рожевий! Хто ж той щасливий…. Що се я кажу, прости, господи! Чи приведе господь тебе ще раз побачить!

Девушка: Что ты, мамушка, говоришь! Я ж всегда с тобою!

Старушка: Не кажи сего серце моє! Бог зна, чи будеш зо мною! Дай ще раз подивитись, може се вже востаннє! Не доживу, стара! Чи ти не забудеш мене? А я за тебе богу молитимусь, усе думатиму, де ж вона, як-то їй?

Девушка: Мамушка, что с тобой? Ведь ты со мной будеш.

Старуха: Ой, де ж то! Отсилають! На старість літ прогнівила. І заспівати не можна! Не вгодила панам! Весь вік прослужила, тебе й твого братця Івася, дай боже йому царствіє небеснеє викохала.

Девица: Не плачь мамо! Тебя не отошлют, я попрошу за тебя.

Старушка: Чи правда, серденько? А що ж Василь мій? Коли б то і його побачить?

Вбегает служанка.

Служанка: Варвара Андреевна! Барыня вас просит! Девица: Иду. Не горюй, мамушка! Я попрошу за тебя. (Уходит).

Спустя 10 лет. Богато убранная комната, сидит трое мужчин и Варвара Андреевна за чайным столиком. Один брюнет, другой блондин, третий шатен.

Брюнет: Мне, душенька, покрепче!

Шатен: Так не знаете, что случилось с княжной Бренкович? Можете вообразить, сударыня, какой это ей удар: Чаплевы не пригласили на бал.

Варвара Андреевна: Она презлая женщина! И какая, говорят бесстыдная, вы разве не слыхали?

Шатен: А, живые картины! Вот-с поэт, вам описать.

Блондин задумчиво улыбается.

Брюнет: Закреслено: «ха, ха, ха! Помню, помню!». Ты, душенька, напрасно так говоришь? Она прекрасная женщина! Премилая, преблагородная.

Варвара Андреевна (надув губки): Прекрасный защитник! Да она годится в актрисы! (насмешливо Закреслено: «Не правда ли, друг мой?».) Амур ее покровитель!

Брюнет (с досадой): И всех женщин Закреслено: «напрасно».. Она об тебе так не отзывается!

Варвара Андреевна: Еще бы! Закреслено: «Она мой…, не угодно ли, граф, еще чашечку?» Напрасно досадуешь, друг мой.

Девочка (в кудрях) одета à l’enfan:

– Мамин! Кормилица пришла!

Варвара Андреевна: Какая кормилица?

Девочка: А ваша, Марья!

Варвара Андреевна: А да! Закреслено: «зачем же она». Как надоедает! У нее это… сын умер. Мне нет времени Закреслено: «пусть ждет».. Она мой друг (девочка убегает).

Лакей (входя): Петр Иванович!

Брюнет: Ба, мой брат (выбегает).

Блондин: Варвара Андреевна! Это ваш альбом, какой прекрасный!

Варвара Андреевна: Ах, поэт Закреслено: «напишите мне».. Вы так мило пишите, будьте так добры! Закреслено: «А вы художник. Поэт рассматривает альбом, а шатен целует Варвару Андреевну».

Конец

Ч. VIII, арк. 37 зв. – 43. Автограф.

Примітки

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 442 – 445.