Дума четверта

П. О. Куліш

По гетьмані Предиславі гетьманував ще князь Дмитро Вишневецький, що, одважно воюючи, попався сердешний у руки туркам і в Цариграді люто замучен. А по його смерті гетьманував князь Остап Ружинський. Сей гетьман лучший порядок в війську козацькому вчинив, орду коло Білгорода розбив. А по смерті Остапа Ружинського гетьманував Венжик Хмельницький, прапрадід Богдана Хмельницького. Сей орду під Заславєм тяжко розгромив і розігнав, слави немалої козацькому війську достав. А по його смерті обрали гетьманом Івана Свирговського.

І скоро гармати заревли,

Сурми й бубни загули,

Козаки новому гетьманові булаву піднесли:

Як ось посли з молдавської землі прибувають,

Гетьманові до ніг упадають,

Оборонить Молдавію од турків благають,

Великії дари, золотії кубки, ковші,

Шаблі дорогії в дар йому предлагають,

Оборонить їх від турків гетьмана благають.

То гетьман Свирговський Іван дари од молдаван бере,

Золотії кубки й ковші полковникам своїм роздає;

Дорогії шаблі й булати бере,

Сотникам і отаманам роздає,

Сам на коня всідає,

Поміж військом проїжджає,

Як орел сивий поміж хмарами літає,

Велику добич собі чує-забачає,

Високо вгору уганяє,

Силу свою пробує-повіряє.

От же й пішли козаки та на два шляхи,

А на третє на Чорне море.

А що першим шляхом то пішов сам гетьман Свирговський,

А другим шляхом полковник Сава Ганжа [766],

А третім шляхом-водою,

Дніпровською глибиною,

То пішов кошовий отаман запорізький Фесько Покотило.

Він на чайках з хоробрими запоріжцями виступає,

До устя Дністра й Дуная Чорним морем прибуває,

Обоє устя човнами своїми заступає,

Ні одного судна турецького до Молдавії і туркам на одсіч не допускає.

А гетьман Свирговський із Савою Ганжею до города Сороки прибували,

Турків під городом великий табор знахожали.

З гармат на них гримали,

З самопалів густо повівали,

Пашу турецького Кара-Мустафу в полон брали,

До короля у Варшаву одсилали.

А потім козаки назад уступили,

Золота й срібла од молдаван брати не схотіли,

Тільки меди та вина дорогії в дяку принимали,

Один одного частували,

На радощах в Молдавії ликували.

А як стали козаки до Бессарабії простувати,

Мимо города Килії прохожати,

То зустрів їх якийся ормянин лукавий,

Радючи гетьманові до города Килії з військом привернути,

Приступом його добути:

«Бо турки», – каже, – великії клади в Килії малим військом охороняють,

Поки козаки додому вернуться, піджидають».

«А потім, – каже, – тії великії клади до султана провадити мають».

Тоді гетьман Свирговський та й не схаменувся:

Великого промаху дав, Ормянину, превражому сину, віри поняв,

З військом під Килію, хорошенько не оглядівшись, сунувся.

Ой ще ж козаки й на вали не ступили,

А вороні коні під ними чогось засмутили;

От іще ж і обідня пора не настала,

Як піднялась із-під землі полуночна чорная хмара,

Бочки пороху під козаками зривали,

Козаків з їх гетьманом високо вгору піднимала,

Довго вертівши під небесами,

По пісках, по корчах, по білому камінню розкидала.

І вже тоді й рідная б мати не пізнала,

Де голова пана Йвана лежала.

А тимчасом турки з-за муровання городського вибігали,

На обоз козацький вдаряли,

Козаків багацько вистинали,

Багацько й у неволю похапали,

А більше то горе, що Кішку Самійла в неволю взяли,

Котрого козаки за рідного батька мали,

Не раз, не два й за кошового його обирали,

Велику надію на його в войні покладали.

А потім невірнії довго ще по полю наших гнали,

Аж поки ночнії тумани козаків кругом обгортали

І як орел своїх діток закривали.

Ой невесело ж було козакам додому тоді вертатись

Свого гетьмана втерявши, стид і сором був

Перед люд хрещений показатись,

Тоді-то вже бандурники й кобзарі од села до села по

Вкраїні прохожали,

Помин гетьманові Свирговському одправляли,

Славнії діла його люду божому оповідали,

На бандурах та на кобзах вигравали,

Пісні жалібнії про його прокладали:

«Як того пана Йвана,

Що Свирговського гетьмана,

Та як бусурмани піймали,

То голову йому рубали,

Ой голову йому рубали

Та на бунчук вішали,

Та у сурми вигравали,

З його глумували.

А із низу хмара стягала.

Що воронів ключа налітала,

По Вкраїні тумани клала.

А Вкраїна сумувала,

Ой Вкраїна сумувала,

Свого гетьмана оплакала.

Тоді буйні вітри завівали:

«Де ж ви нашого гетьмана сподівали?»

Тоді кречети налітали:

«Де ж ви нашого гетьмана жалкували?»

Тоді орли загомоніли:

«Де ж ви нашого гетьмана схоронили?»

Тоді жайворонки повилися:

«Де ж ви з нашим гетьманом простилися?»

– «У глибокій могилі,

Біля города, біля Килії,

На турецькій лінії».

Примітки

766. Ганжа Сава – поетичний образ ватажка козацької голоти в боротьбі проти шляхти.

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 540 – 542.