№ 246 Кавказ

Искреннему моему Якову де Бальмену

Кто даст главе моей воду,

И очесем моим источник слез,

И плачуся и день и нощь, о побиенных…

(Иеремии глава 9, стих 1).

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея [480]

Там орел карає,

Що день божий до ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові, –

Воно знову оживає

І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави бога,

Великого бога.

Не нам на прю з тобою стати!

Не нам діла твої судить!

Нам тілько плакать, плакать, плакать.

І хліб насущний замісить

Кровавим потом і сльозами.

Кати згнущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити

Ляжеш, боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!

За горами гори хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо. Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерних гарячих сльозі

А батькових старих, кровавих,

Не ріки – море розлилось,

Огненне море! Слава! слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

Слава!

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Чурек і сакля – все твоє;

Воно не прошене, не дане,

Ніхто й не возьме за своє,

Не поведе тебе в кайданах.

А в нас!.. На те письменні ми,

Читаєм божії глаголи!..

І од глибо[ко]ї тюрми

Та до високого престола –

Усі ми в золоті і голі.

До нас в науку! ми навчим,

По чому хліб і сіль по чім!

Ми христіяне; храми, школи,

Усе добро, сам бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле;

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! чом ви нам

Платить за сонце не повинні! –

Та й тілько ж то! ми не погане,

Ми настоящі христіяне,

Ми малим ситі!.. А зате!

Якби ви з нами подружили,

Багато б дечому навчились!

У нас же й світа, як на те –

Одна Сибір неісходима.

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує! У нас

Святую біблію читає

Святий чернець і научає,

Що цар якийсь-то свині пас

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі [481].

От бачите, які у нас

Сидять на небі! Ви ще темні,

Святим христом не просвіщенні,

У нас навчіться!.. В нас дери,

Дери та дай,

І просто в рай,

Хоч і рідню всю забери!

У нас! чого то ми не вмієм?

І зорі лічим, гречку сієм

Французів лаєм. Продаєм

Або у карти програєм

Людей… не негрів… а таких

Таки хрещених… но простих.

Ми не гішпани; крий нас, боже,

Щоб крадене перекупить,

Як ті жиди. Ми по закону!..

По закону апостола

Ви любите брата!

Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті.

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

Та й лупите по закону:

Дочці на кожушок,

Байстрюкові на придане,

Жінці на патинки.

Собі ж на те, що не знають

Ні діти, ні жінка!

За кого ж ти розіп’явся,

Христе, сине божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини… чи може,

Щоб ми з тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці і ікони,

І ставники [482], і мірри [483] дим,

І перед образом твоїм

Неутомленниє поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!

Просвітились! та ще й хочем

Других просвітити,

Сонце правди показати

Сліпим, бачиш, дітям!..

Все покажем! тілько дайте

Себе в руки взяти.

Як і тюрми муровати,

Кайдани кувати,

Як і носить!., і як плести

Кнути узловаті, –

Всьому навчим; тілько дайте

Свої сині гори

Остатнії… бо вже взяли І поле і море.

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката, довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!

О друже мій добрий! друже незабутий!

Живою душею в Украйні витай,

Літай з козаками понад берегами,

Розриті могили в степу назирай.

Заплач з козаками дрібними сльозами

1 мене з неволі в степу виглядай.

А поки що мої думи,

Моє люте горе

Сіятиму, – нехай ростуть

Та з вітром говорять.

Вітер тихий з України

Понесе з росою –

Мої думи аж до тебе…

Братньою сльозою

Ти їх, друже, привітаєш,

Тихо прочитаєш…

І могили, степи, море,

І мене згадаєш.

18 ноября 1845 в Переяслові

Три літа, арк. 68 – 73. Автограф.

Вперше опубл.: Новые стихотворения Пушкина и Шевченки. – С. 7 – 13.

Примітки

480. Прометей – у грецькій міфології віщий і добрий титан. Син титана Іапета і Феміди або дочок Океана – Асії чи Клімени. У греків була поширена легенда, що Прометей викрав на Олімпі вогонь і дав його людям, щоб врятувати від загибелі, на яку їх прирік Зевс. За це Зевс звелів прикувати Прометея до скелі на Кавказькій горі, а орел став щодня клювати його печінку. Щоб муки Прометея тривали вічно, Зевс зробив так, що печінка в нього за ніч виростала і її знову клював орел.

481. Йдеться про біблійного царя Давида, що забрав собі в наложниці жінку одного з своїх військових начальників Урія, відправивши його на війну.

482. Ставник – свічник у церкві.

483. Мірра – пахуча смола.

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 251 – 254.