№ 235 «Гоголю…»
За думою дума роєм вилітає;
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може й бог не бачить.
Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово?
Всі оглухи – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате…
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже: викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті плата.
Нехай, брате. – А ми будем
Сміяться та плакать.
30 декабря 1844 С.-Петербург
Три літа, арк. 9. Автограф.
Вперше під назвою «Думка» опубл.: Новые стихотворения Пушкина и Шевченки. – Лейпциг, 1859. С. 22 – 23.
Примітки
Гоголь Микола Васильович (1809 – 1852) – російський письменник. Народився у с. Великі Сорочинці на Полтавщині в сім’ї українського письменника Василя Панасовича Гоголя (Яновського).
Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 2, с. 205.