Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Автобіографія

M. I. Костомаров

(Уривки)

[1. 1846 р.]

1 лютого 1846 року моя мати переїхала до Києва, і з цих пір домашня обстановка, в якій я жив, змінилася. Разом з матінкою я оселився на Хрещатику в будинку Сухоставської. Через кілька будинків, на протилежному боці, у тому самому готелі, куди я прибув на свято Різдва після продажу свого маєтку, квартирував Тарас Григорович Шевченко, що приїхав тоді з Петербурга в Малоросію з наміром знайти тут притулок, роботу.

Дізнавшись про нього, я познайомився з ним і з першого ж разу зблизився. Тоді була найдіяльніша пора його таланту, апогей його духовної сили. Я з ним бачився часто, захоплювався його творами, з яких чимало, ще не виданих, він давав мені в рукописах. Нерідко ми просиджували з ним довгі вечори до глибокої ночі, а з приходом весни часто зустрічалися у невеличкому садочку Сухоставських, який мав суто малоруський характер: він був засаджений переважно вишнями, було там і кілька дуплянок бджіл, що тішили нас своїм гудінням.

Крім Шевченка, частими співбесідниками моїми були: Гулак, Білозерський, Маркович і вчитель Пильчиков; нерідко заходив до мене літній професор колишнього Кременецького ліцею Зенович, добродушний старий, що займався хімією і колись скомпонував якусь теорію про створення світу за допомогою електрики і магнетизму; він мав слабкість проповідувати її до речі й не до речі кожному стрічному. Куліша в той час не було в Києві: він жив у Петербурзі.

[2. 1846 р.]

Надійшли різдвяні свята. До Києва приїхав давній мій знайомий, колишній студент Харківського університету Савич, поміщик Гадяцького повіту. Він їхав до Парижа. У перший день різдва ми зійшлися з ним у Гулака в Старому місті в будинку біля Андріївської церкви. Крім нього, гостем Гулака був Шевченко.

Розмова торкнулася слов’янської ідеї і, природно, крутилася навколо заповітної нашої думки про майбутню федерацію слов’янського племені. Ми розмовляли не криючись і не підозрюючи, що наші бесіди хтось слухатиме за стіною з метою перетлумачити їх у лихий бік, а тим часом так воно й було. У того ж священика квартирував студент, на прізвище Петров; він слухав нашу розмову і на другий же день, зблизившись з Гулаком, почав йому виявляти палкі бажання слов’янської федерації і прикинувся великим поборником слов’янської єдності.

Гулак мав необережність із свого боку відкрити йому свої найпотаємніші думи і розповів про наш давній намір заснувати товариство. Цього тільки й треба було. Десь у цей же час я написав великий твір про слов’янську федерацію, намагаючись дотримати у викладі біблійного тону. Твір цей я прочитав Гулакові; він йому дуже сподобався, і Гулак переписав його собі і, як я довідався потім, показав студенту Петрову. Білозерського вже не було в Києві, він виїхав у Полтаву вчителем у кадетський корпус. У нього також був список цього твору.

Приблизно тоді ж познайомився зі мною відомий польський археолог граф Свідзінський і, дізнавшись, що я займаюсь Хмельницьким, привіз в оригіналі і в списку з оригіналу літопис Єрлича, дозволивши мені користуватись ним для своєї історії, і пообіцяв і в майбутньому давати мені рукописні матеріали, які стосуються історії козаків, а цих матеріалів у нього було багато.

У кінці січня [1847] я розстався з Гулаком і з Шевченком; перший виїхав до Петербурга з наміром скласти там магістерський екзамен, другий – до свого приятеля Віктора Забіли в Борзну…

[3. 1847 р.]

Третя очна ставка була іншого роду – між мною і Гулаком. Я писав, що діяльність наша обмежувалась лише розмовами про товариство, а знайдений у нас проект статуту і твір про слов’янську федерацію визнав своїми. Раптом виявилося, що у своїх показаннях Гулак зізнався, що й те, і друге написав він. Видно було, що Гулак, жаліючи мене й інших, хотів узяти на себе все те, що могло бути визнане злочинним. Я наполягав на попередньому показанні, твердячи, що рукопис дав Гулакові я, а не мені Гулак.

Гулак на очній ставці вперто стояв на своєму, і граф Орлов роздратовано сказав про нього: «Та це ж корінь зла!» Згодом Гулак написав, що рукопис справді був написаний не ним, оскільки, беручи чужу вину на себе, він уже не міг принести ніякої користі іншим. Однак його спроба вигородити товаришів сприйнята була за обставину, яка обтяжує його злочин, і він був засуджений до тяжкого ув’язнення в Шліссельбурзькій фортеці на три з половиною роки.

Хоч би як судити про справедливість чи несправедливість наших тодішніх переконань, що спонукали нас на необережну і, головне, несвоєчасну справу, кожна чесна людина не може не визнати за цим вчинком молодого чоловіка найвищої, християнської моралі і не оцінити цього пориву самовідданості, який спонукав його для врятування друзів без жодних вагань приректи самого себе на страждання. Він був справжній християнин на ділі і втілив у своєму вчинку слова спасителя: «Больше сея любви никто не имать, да аще положит душу свою за други своя».

З іншими особами очної ставки у мене не було. З усіх притягнутих до цієї справи і в цей день зведених разом у кімнаті перед тими дверима, куди нас викликали для очних ставок, Шевченко вирізнявся безтурботною веселістю і жартівливістю. Він комічно розповідав, як під час повернення його до Києва арештував його на паромі косоокий квартальний; зауважував при цьому, що недарма він здавна не міг терпіти косооких, а коли якийсь жандармський офіцер, що знав його особисто в пору його попереднього життя в Петербурзі, сказав йому: «От, Тарасе Григоровичу, як ви звідси вирветесь, отоді заспіває ваша муза», Шевченко іронічно відповів: «Не який чорт мене сюди заніс, коли не та бісова муза».

Коли нас розводили по номерах, Шевченко, прощаючись зі мною, сказав: «Не журись, Миколо, ще колись будем укупі жити». Ці слова справді через багато років виявились пророчими, коли останні роки свого життя звільнений поет проводив у Петербурзі і часто бачився зі мною.

30 травня ранком, дивлячись із вікна, я побачив, як виводили Шевченка, дуже зарослого бородою, і садовили в найману карету разом з озброєними жандармами. Побачивши мене у вікні, він привітно і з усмішкою вклонився мені, на що я також відповів знаком вітання, а слідом за цим до мене увійшов вахмістр і покликав до генерала Дубельта. В канцелярії я був зустрінутий такими словами Дубельта: «Я мушу оголосити вам не зовсім приємне для вас рішення государя імператора, але сподіваюсь, що ви постараєтесь загладити минуле вашою майбутньою службою».

Потім він розгорнув зошита і прочитав мені вирок, в якому було сказано, що «ад’юнкт-професор Костомаров мав намір разом з іншими особами організувати українсько-слов’янське товариство, в якому малося на увазі єднання слов’ян в одну державу, і, більше того, поширював злочинний рукопис «Закон божий» [Це був рукопис, взятий у мене помічником попечителя і знайдений, окрім того, в інших списках у Гулака і Білозерського; але чому він названий «Закон божий» і хто його так назвав, мені й досі невідомо, тому що про таку назву я й почув уперше в III відділі. – М. К.], а тому позбавити зайнятої ним кафедри, ув’язнити у фортецю на один рік, а після закінчення цього строку послати на службу в одну з віддалених губерній, але ні в якому разі не по ученій частині, із встановленням за ним особливо суворого нагляду». Збоку олівцем рукою імператора Миколи було написано: «У В’ятську губернію».

Після прочитання цього вироку мене вивели, посадили в найману карету і повезли через Троїцький міст у Петропавловську фортецю.

[4. 1857 р.]

Першою і відрадною вісткою, що приємно вразила мене на батьківщині, була чутка про те, що готується звільнення селян від кріпосної залежності і що днями має вийти маніфест про заснування на цей предмет комітетів у всіх губерніях. Пробувши у Петербурзі тиждень, я виїхав до Москви і там, зустрівшись із саратовським купцем, погодився їхати разом з ним до Саратова. У призначений наперед час ми поїхали туди на половинних затратах в його екіпажі і їхали повільно, хоча й на поштових, тому що дорога, як і слід було сподіватися, пізньої осені була вкрай негостинна…

Нарешті я прибув до Саратова. Не стану описувати радість побачення з матір’ю після довгої розлуки. Від матінки я дізнався, що в мою відсутність проїздив через Саратов і заїздив до мене звільнений із заслання Шевченко. Через деякий час до мене дійшла звістка, що його не пустили в Петербург, а звеліли залишатися у Нижньому Новгороді. Члени пароплавної компанії там його дружелюбно прийняли і прихистили.

[5. 1858 р.]

Тим часом, дізнавшись, що Шевченко живе в Академії мистецтв, де йому відвели майстерню, я одного ранку після купання пішов до нього. Приміщення академії було мені в той час ще незнайоме, і я довго блукав його коридорами, поки досяг мети. Майстерня Шевченка містилась поряд з академічною церквою, це була простора світла кімната, що виходила вікнами в сад.

«Здрастуй, Тарасе», – сказав я йому, побачивши його за роботою у білій блузі, з олівцем у руці. Шевченко витріщив на мене очі і не міг впізнати мене. Даремно я, все ще не називаючи себе по імені, нагадав йому обставину, яка, очевидно, повинна була б допомогти йому пригадати, хто перед ним. «Ти ж казав, що побачимося і будемо ще жити разом у Петербурзі, так і сталось!» Це були його слова, сказані у III відділі у той час, коли після очних ставок, які нам влаштовували, ми поверталися у свої камери.

Та Шевченко і після того не міг здогадатись: роздумуючи і розводячи руками, сказав рішуче, що не впізнав і не може згадати, кого перед себе бачить. Певне, я дуже змінився за одинадцять років розлуки з ним. Я нарешті назвав себе. Шевченко дуже розхвилювався, заплакав і почав обнімати мене й цілувати.

Через деякий час, посидівши і поговоривши про нашу долю за довгі роки заслання і про те, як я розшукував його в Нижньому, де й довідався про його переселення в Петербург, ми пішли в ресторан снідати і відтоді кілька разів сходились то в нього, то в мене, а найчастіше в ресторані Старо-Палкіна.

[6. 1859 р.]

З вересня, коли в столицю поверталися з дач, з сіл і зі всяких поїздок, моє коло знайомих почало ширшати. З близьких, давніх знайомих прибули в той час до міста Білозерський і Шевченко; останнього бачив я ще в травні, але потім він поїхав у Малоросію і повернувся під осінь. Як і колись, він став близькою мені людиною…

Даремно п. Куліш в останній своїй книзі «История воссоединения Руси» презирливо облаяв музу Шевченка «п’яною» і риторично зауважив, що тінь поета «на берегах Ахерона журиться через своє колишнє безумство». Муза Шевченка не приймала на себе ні разу сумних наслідків, які розладнували тілесний організм поета; вона завжди залишалась чистою, благородною, любила народ, печалилась разом з ним його стражданнями і ніколи не грішила неправдою і неморальністю.

Якщо дорікати Шевченку за те, за що його карав колись уряд, проголосивши потім йому прощення, то аж ніяк не п. Кулішеві, котрий був співучасником Шевченка і в один з ним час покараний урядом, хоча і не так суворо порівняно з Шевченком.

Білозерський тоді вже виношував план видання журналу «Основа», сподіваючись на матеріальну допомогу, обіцяну родичем його дружини М. І. Катеніним.

[…]

В останні місяці 1859 року я через посередництво Шевченка познайомився з домом покійного віце-президента Академії мистецтв графа Федора Петровича Толстого і зустрів там найлюб’язніший прийом. Важко уявити собі старого, більш доброго, безмежно відданого мистецтву і небайдужого до всього, що належало до галузі розумової праці. У той час він, хоч і старий, за вісімдесят років, але ще був бадьорий і діяльний, і його дім був постійним місцем спілкування художників і літераторів.

[7. 1861 р.]

Через кілька днів після події в костьолі, 25 лютого, помер Тарас Григорович Шевченко. Смерть його була раптовою. Уже кілька місяців він страждав на водянку…

Напередодні його смерті я був у нього вранці; він обізвався, що почуває себе майже здоровим, і показав мені купленого ним золотого годинника. Уперше в житті завів він собі цю розкіш. Він мешкав у тій самій академічній майстерні, про яку я говорив вище.

На другий день вранці Тарас Григорович звелів сторожеві поставити йому самовар і, одягнувшись, почав сходити по східцях зі своєї спальні, влаштованої вгорі над майстернею, раптом знепритомнів і впав зі східців униз. Медичний огляд виявив, що водянка підійшла до серця. Сторож підняв його і дав знати його приятелеві, Михайлові Матвійовичу Лазаревському.

Тіло Шевченка лежало три дні в церкві Академії мистецтв. На похорон прийшло багато людей. Над покійним виголошувались промови по-російськи, по-малоруськи, по-польськи. Я також виголосив невелике слово по-малоруськи. Із промов особливо привернула загальну увагу польська промова студента Хорошевського.

«Ти не любив нас, – говорив він, звертаючись до померлого, – і на це ти мав право; якби було інакше, ти б не був достойний тієї любові, яку заслужив, і тієї слави, яка чекає на тебе як одного з найбільших поетів слов’янського світу».

Труну Шевченка несли студенти університету на Смоленське кладовище. Після повернення з похорону присутні там малороси одразу ж вирішили клопотатися перед урядом про дозвіл на перевезення його тіла в Малоросію, щоб поховати так, як він сам заповів в одному з своїх віршів…

У той час видно було велике співчуття і повагу до таланту померлого українського поета. Більшість із тих, хто був біля його труни, становили великороси, які ставилися до нього, як ставилися б до Пушкіна або Кольцова, якби проводжали їх у могилу. У березні в університетському залі на літературному вечорі, влаштованому в пам’ять Шевченка, я читав статтю «Спогад про двох малярів», з яких один був знайомий мені з юності кріпак, позбавлений можливості через неволю розвинути даний йому від бога талант, а другий був недавно померлий Шевченко. Статтю цю публіка сприйняла із захопленням, і її надрукували після цього в «Основі».

Бідний Шевченко кілька днів не дожив до великого торжества всієї Русі, про яке могла тільки мріяти муза, що так довго страждала за народ. Менш ніж через тиждень після його поховання у всіх церквах Російської імперії прозвучав височайший маніфест про звільнення селян від кріпосної залежності.

[8]

Володимир Данилович Спасович – колишній професор кримінального права, а потім широко відомий адвокат. Знайомство моє з ним почалося у 1857 році весною, коли я їхав через Петербург за кордон і залишався в Петербурзі на два чи три тижні. Я одночасно познайомився з ним і цілим гуртком осіб польської нації, і тому, говорячи про нього, доведеться сказати заразом і про інших.

Коли я жив у Петербурзі, у вищезазначений час прийшли до мене три невідомі особи, рекомендуючись від імені моїх знайомих Білозерського і Куліша. Один був Желіговський, поет, відомий у польській літературі під псевдонімом Антона Сови; другий – Сераковський, тільки-но звільнений з тяжкого заслання в Оренбурзький батальйон, де зблизився з Шевченком, з яким довелося йому тягнути солдатську лямку; третій – Спасович, котрий щойно став ад’юнктом Петербурзького університету. Вони знали про мене як про людину, що постраждала за слов’янську ідею, і одразу ж почали про те розмову.

Оскільки я в той час дуже захоплювався ідеєю слов’янського єднання у всіх його формах, то, природно, між нами відразу почалося саме дружне зближення. Я здатний був захоплюватися і вірити, а тому, так би мовити, закохався в усіх трьох, тим більше, що всі вони з властивою полякам люб’язністю розсипалися в найніжніших почуттях до мене; всі троє, однак, різнилися характером і манерами. Желіговський, людина близько тридцяти років, вишукано одягнений, досить вродливий, з мовою, сповненою почуття, мав такі прикмети, за якими людину можна назвати солодкавою. Він тоді ж почав з натхненням читати мені свої польські вірші, які мені сподобались, можливо, підкупивши мене своїм змістом, дотичним до моєї улюбленої ідеї.

Другий – Сераковський, за своїми вдачею і манерами був справжній вогонь. Він говорив з пафосом, не міг ані півхвилини усидіти на місці, метався з одного кутка кімнати в інший і декламував так, наче був на трибуні. Він мені особливо тоді сподобався.

За його розповіддю, після закінчення курсу в Петербурзькому університеті він був арештований за якісь там політичні писання і відправлений на тяжке поселення, де пробув десять років, а тільки-но повернувся в офіцерському чині, мав надію, що буде прийнятий у військову академію.

Третій був Спасович, сумирний на вигляд, не такий балакучий, як інші, заглиблений більше в науку, ніж у сучасні питання, він тільки якось мимохідь і спокійно показував, що поділяє з іншими ті самі погляди. З цього дня почалося моє знайомство з цими людьми. Желіговський, пробувши в Петербурзі після того близько трьох років, часто бачився зі мною у Білозерського, з яким дружив і неодноразово разом з ним відвідував мене. Він читав свої польські вірші, наскільки пам’ятаю, драматичні формою, і при цьому читанні не раз був присутній Шевченко. Невдовзі, одначе, Желіговський зійшовся з якоюсь панією, котру я разів зо два бачив у Білозерських, і в 1860 році разом з нею виїхав за кордон і зовсім зник з очей. Потім я чув, що він помер у Женеві.


Примітки

Автобіографія Костомарова записана під його диктовку дружиною А. Л. Костомаровою. Вперше її надруковано з значними пропусками (без трьох розділів) у кн.: Литературное наследие Н. И. Костомарова. СПб., 1890, с. 1 – 217. Повне видання: Автобиография Н. И. Костомарова. Под редакцией В. Котельникова. М., Задруга, 1922. Уривки подаються за цим виданням, але у скороченні, зокрема щодо теми алкоголю. Більш повний текст – в російській версії.

Іншу автобіографію Костомарова, записану Н. Білозерською, опубліковано 1885 р. у журн. «Русская мысль», кн. 5, с. 210 – 213.

…вчитель Пильчиков… – Д. П. Пильчиков (1821 – 1893), викладач історії в Полтавському кадетському корпусі (1846 – 1863).

…літопис Єрлича… – Йоахим Єрлич (1598 – пом. після 1673) – польський хроніст. Складений ним «Літопис, або Хроніка різних справ і подій» сповнений ненависті до повсталого українського селянства, чорнить його визвольну боротьбу, але водночас містить цікаві відомості про визвольну війну українського народу. Вперше його видано 1853 р. у Варшаві. Раніше він поширювався в рукописах. У Києві в 40-х роках XIX ст. рукописний примірник належав польському бібліофілу Свідзінському.

Третя очна ставка… – 28 березня 1847 р. Костомарова заарештовано в Києві, 7 квітня доставлено в Петербург і ув’язнено в казематі внутрішньої в’язниці III відділу. 15 травня були влаштовані очні ставки кирило-мефодіївців. Того дня у Костомарова були очні ставки з провокатором О. Петровим, далі – з Г. Андрузьким і, нарешті, з М. Гулаком.

Першою і відрадною звісткою, що приємно вразила мене на батьківщині… – Йдеться про кінець 1857 р., коли Костомаров повернувся з закордонної подорожі.

Члени пароплавної компанії там його дружелюбно прийняли і прихистили. – Мається на увазі волзька пароплавна компанія «Меркурій». Під час своєї вимушеної затримки в Нижньому Новгороді Шевченко зблизився із службовцями цієї компанії М. С. Олейниковим, головним управителем нижегородської контори «Меркурія» М. О. Брилкіним, його помічником П. А. Овсянниковим та ін. В останнього поет близько півроку жив.

…я одного ранку… пішов до нього. – Ця зустріч з Шевченком, перша з часу арешту й заслання кирило-мефодіївців 1847 р., відбулася невдовзі після приїзду Костомарова з Саратова до Петербурга, де він перебував з 20 липня до 30 серпня 1858 р.

З вересня… – Костомаров посідав у цей час кафедру російської історії у Петербурзькому університеті.

…останнього бачив я ще в травні, але потім він поїхав у Малоросію і повернувся під осінь. – Шевченко виїхав на Україну наприкінці травня й повернувся до Петербурга 7 вересня 1859 р.

…25 лютого… – Тут помилка. Шевченко помер 26 лютого.

Желіговський Едвард (1815 – 1864) – польський поет, учасник революційно-визвольного руху. За опублікування драми «Йордан» його заслано спочатку до Петрозаводська (де він зустрічався із знайомими Шевченка), а потім переведено до Оренбурзького корпусу. Тут він підтримував заочне знайомство з Шевченком, цікавився його творчістю, присвятив йому свій вірш «До брата Тараса Шевченка». Згодом зустрічався з ним у Петербурзі.

Сераковський Зигмунт (1826 – 1863) – визначний діяч польського і російського визвольного руху, революційний демократ. У солдати Оренбурзького корпусу був засланий за спробу взяти участь у революційних заворушеннях 1848 р. в Галичині. Хоча Сераковський проходив службу і в Новопетровському та Уральському укріпленнях, і в Оренбурзі, де (в різний з ним час) перебував і Шевченко, на засланні вони підтримували тільки заочне знайомство за посередництвом спільних друзів. Повернувшись із заслання, Сераковський клопотався про звільнення Шевченка й зустрічався з ним у Петербурзі, в колах, близьких до Чернишевського.

Подається за виданням: Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982 р., с. 148 – 153.