В «науці» у Ширяєва
Павло Зайцев
Спогади про Вільно й Варшаву, майстерня Франца Лямпі були тепер для Шевченка далеким, фантастичним сном, – дійсністю був передпокій панських петербурзьких апартаментів: пан знову повернув Тараса в козачки…
Підвищений у 1831 році до ранги ротмістра і призначений як ад’ютант до його королівської високості – начальника шляхів сполучення герцога Олександра Вюртемберзького, Павло Енґельгардт, як на тодішні легкі умови військової служби для аристократів, дуже пиняво робив свою кар’єру: на дванадцятому році служби був тільки поручником. Мабуть, ні службовою ретельністю, ні здібностями не визначався. Його старші брати Василь і Андрій, обидва полковники ґвардії, були значно талановитіші за нього і належали до популярних у столиці осіб, особливо Василь, знаний картяр, сноб і гульвіса, сердечний приятель поета Пушкіна: він збудував на Невському проспекті «дім забав» («увеселительное заведение»), де відбувалися маскаради, бали й концерти, а весь Петербург залюбки повторював його блискучі дотепи. Андрій, герой війни 1812 року, був справді видатним бойовим офіцером.
Шевченків же дідич Павло Енґельгардт нічим не визначався. Одружений із баронівною Софією Енґельгардт, дочкою генерал-лейтенанта барона Ґоттардта Ґерарда фон Енґельгардта (з німецької лінії того самого роду), він майже всю свою військову кар’єру зробив як ад’ютант високих військових начальників. «В походах не бывал», як стояло в його службовому формулярі, зате добре знав французьку й німецьку мови і зумів собі знайти жінку-красуню – це було все, чим він міг особисто похвалитися, але як внукові сестри найсвітлішого князя Потьомкіна, як синові генерал-аншефа, а згодом сенатора Василя Енґельгардта, зрештою як братові своїх братів, чоловікові жінки-красуні й маґнатові з ранґою полковника, яку він дістав, покинувши службу у 1832 році, – йому були відчинені двері всіх петербурзьких палаців і аристократичних салонів. Вихованець корпусу царських пажів, тридцятидвохлітній полковник міг, і не втомлюючи себе службою, жити у своєму з азіатською пишністю обставленому, ще батьківському палаці й вести нормальне для його середовища безтурботне світське життя, яке так відповідає нахилам людей без особливих ідейних зацікавлень і без глибших духових поривів: родився й виховався на те, щоб бути паном.
З яких причин – невідомо, але Енґельгардт цілий рік не вживав ніяких заходів, щоб вести далі мистецьку освіту Тараса, хоч у Петербурзі це не було річчю тяжкою. Мрійливий хлопець з гарними й розумними сумними очима був для маґната-дідича його рабом. А проте в душі цього раба, з якого пан знову зробив свого лакейчука, ні на хвилину не вгасало бажання навчитися «божественного мистецтва»: скуштував уже був тієї вимріяної науки, а до того ще, мабуть, був уже свідомий і своїх мистецьких здібностей. І от починає він благати свого пана, щоб ізнову дозволив йому вчитися малярства. Довго той не піддавався, аж нарешті «невідступними просьбами» Тарасові пощастило таки пана переконати, і Енґельгардт законтрактував його на чотири роки «разных живописных дел цеховому мастеру» на прізвище Ширяєву.
Чому сталося саме так – чому Енґельгардт оддав Шевченка в науку цеховому маляреві, а не маляреві-артистові, це вимагало б вияснення, але, на жаль, можна його шукати лише в здогадах. Можна припустити, що скупий пан роздумався й не хотів більше витрачати гроші на малярську науку Шевченка. Наука в доброго вчителя-митця коштувала б недешево, а до Академії Мистецтв кріпаків тоді вже не приймали. Тому, мабуть, Тарас і вхопився за інший проект: почав просити пана, щоб оддав його в науку до цехового маляра-декоратора. Згодившись на це, Енґельгардт, якщо не відразу, то в скорому часі, мав би з цього ще й користь – дістав би від майстра гроші за свого кріпака, сам же Шевченко міг із цим зв’язувати надію якщо не на швидке й повне, то хоч на часткове визволення: згодом зробившись сам майстром, хоч би й по довгій науці, він міг перейти «на оброк», тобто, живучи й працюючи самостійно, платити панові певну умовлену суму із своїх заробітків, а якби йому добре повелося, то й зовсім на волю викупитися.
У надії на це він, мабуть, і почав докучати панові своїм «невідступними просьбами» і зрештою добився свого. Пан побачив, що з Тараса доброго лакея не зробить, а матеріальна користь проекту, що його він висунув, була для Енґельгардта очевидна. Зрештою можна мало не з повною певністю припускати, що Енґельгардт відразу почав одержувати від Ширяєва гроші за свого хлопця, бо Тарас не був учнем, якого Ширяєв брав просто від рала, – хлопець уже пройшов малярську науку у варшавського цехового майстра і не тільки квачем умів орудувати, а й добре рисувати, отже для такого майстра, яким був Ширяєв, Тарас був уже до певної міри кваліфікованим робітником, у чому майстер міг навіть переконатися, зробивши хлопцеві іспит.
Скинувши куртку лакейчука, Тарас перевдягся в малярський халат, і почалося його нове, значно тяжче, ніж служба в панському домі, і повне всяких принижень і гірких образ безпросвітно-безрадісне життя. Щоб схарактеризувати загальні умови цього життя, придасться згадати тут слова Куліша, вставлені до відповідного місця Шевченкової автобіографії, що її він зредагував: згадавши «хлопчиків, яких батько або інша яка влада віддають у науку до ремісників», Куліш писав: «права майстра над ними не мають ніяких окреслених меж: вони його повні раби. Виконувати всі домові роботи та всі можливі забаганки самого господаря та членів його родини – це їх безумовний обов’язок».
Ширяєв, як оповідає сам Шевченко, «тримав постійно трьох, а іноді й більше невмивак у пістрових халатах під назвою учнів та, як треба було, ще наймав поденно й помісячно від одного до десяти костромських селян – малярів і склярів, так що в своєму цеху він був і мистецтвом, і капіталом не останній майстер». Він був людина скупа, «неотесана і жорстока». Провівши свою «злиденну молодість у бруді та скруті», він тримався того погляду, що це – нормальна дорога до добробуту, до якого сам він із таким великим трудом дійшов. Учням своїм ніколи й ні в чому не потурав і не поблажав, а якщо котрий із них прошпетився, то й бив. Коли кінчався сезон малярських праць, Ширяєв не дозволяв своїм учням виходити з дому навіть по святах – хіба-що до церкви. Спізняючись на обід у неділю, Шевченко знав, що буде битий. Життєва теорія Ширяєва у відношенні до залежних від нього людей була дуже проста: «мене, мовляв, не гладили по голівці, за що ж я буду когось гладити?» Коротко кажучи словами самого Шевченка, «хазяїн його був загарливіший за всякого дяка-спартанця». Дуже можливо, що, відважившись на те, щоб стати за челядника у майстра-маляра, хлопець уявляв собі, що життя його буде таким, яким було у варшавського малярського майстра, але то був якийсь добрий і сумлінний чоловік, майстер із традицією справжніх європейських цехових, а тут Тарас опинився в повному рабстві у московського мугиря, що сам «ледве-ледве виліз на світ Божий», а «видряпавшись» у люди, зробився типовим жмикрутом.
Утекти від Ширяєва, як колись утік від лисянського маляра-диякона, Тарас уже не міг: був «законтрактований» на чотири роки, та й Ширяєв, хоч був і неотесаний і жорстокий, а все ж таки міг Шевченка дечого й навчити; на декоративному мистецтві безперечно знався і знав техніку малювання. Тоді модним було розмальовувати покої, орнаментуючи їх композиціями з класичних мотивів: бордюрами та медальйонами з амурами й міфологічно-буколічними сценками на стінах, складнішими сюжетами – на плафонах. Для цього треба було передусім добре навчитися і техніки фарб, і вміння володіти пензлями, і Шевченко сам ствердив, що вчився у Ширяєва не тільки «на маляра», а й «на живописця». Сама вже безвихідність положення змушувала тепер хлопця «перетерпіти всі спроби», та й досвід показав, що вічно бунтуватися й утікати не можна. Але до цікавішої, «живописної» праці майстер, натурально, не відразу учня допустив, та й не завжди вона бувала, натомість завжди були звичайні малярські роботи, і Шевченко із смутком потім згадував, який був «безрадісний, безнадійний початок» цієї його мистецької кар’єри: почав він її, як сам каже, з того, «що молов у жорнах охру і мінію та малював підлоги, дахи та паркани». Із стиснутим серцем мусів увесь час собі пригадувати: «Терпи, козаче, отаманом будеш!»
Коли був у свого пана на Моховій вулиці, то мав там принаймні товариство земляків, таких самих слуг, як і він сам, а серед них навіть друга – Івана Нечипоренка. У Ширяєва опинився був у зовсім чужій атмосфері, але доля послала йому й тут товариша-земляка – Хтодота Ткаченка, такого самого «невмиваку в пістровому халаті». Хтодот цей був дуже флегматичний і неговіркий, але все ж таки був рідною душею. Тут у Ширяєва довелося Тарасові й російської мови навчитися, яку він перед тим чув тільки від пана та його гостей і з якої напевне знав лише обмежене число виразів. Уже в Кирилівці звик був завжди щось читати, коли служив у о. Кошиця. У Варшаві напевне використовував кожну нагоду, щоб щось прочитати. У Ширяєва було гірше: хазяїн напевне вважав це за «баловство» й уночі палити світла не дозволяв, але якщо таку заборону можна було крадькома й порушити, то треба було гроші на свічку мати, а грошей тих нізвідки було взяти.
Сам Ширяєв «мав кілька томів книг» і серед них шеститомовий російський переклад цікавої популярної енциклопедії античного світу – твір абата Бартелемі «Подорож Анахарсіса молодшого». Переглядати її Шевченко міг хіба колись у свято, коли господарів не було вдома. По стінах у кімнатах майстра висіли естампи з образів Рафаеля, Одрана, Пуссена й Вольпата і був «повний портфель інших естампів», але він Шевченкові «не дозволяв з них рисувати», боячись, щоб той їх не попсував. А проте й у цю повну міщанського задуху, тяжку атмосферу «хазяйського» дому вривалася іноді мистецька струя. Якийсь свояк Ширяєва вчився в Академії Мистецтв і, якщо не мешкав у Шевченкового хазяїна, то в кожному разі був звичайним гостем у його хаті. Бував у Ширяєвих також і їхній земляк – теж студент Академії Мистецтв І. К. Зайцев. Коли молоді люди приходили до Ширяєва в гості, то відбувалися скромні літературні вечірки: І. К. Зайцев читав уголос поезії Жуковського й Пушкіна. Тоді Шевченко й Ткаченко ставали за непричиненими дверима хазяйської світлиці й жадібно слухали.
Літо й рання осінь – малярський сезон, сезон будівельних праць і ремонтів. Тарас тоді працював у місті від самого рання до пізнього вечора. Ночував він на горищі. Чи це було горище-піддашшя, де можна було жити лише вліті, чи якась комірчина-мансарда, – невідомо. Але в кожному разі можна було звідти непомітно вийти, не рипаючи дверима хазяйського помешкання. Під час «білих» літніх петербурзьких ночей, коли надворі без світла навіть читати можна, Шевченко ще перед світанком виходив із дому до міста на працю, і поки настане година тієї праці, заходив до Літнього саду і там зрисовував статуї богинь і богів, що прикрашували його алеї. Знав, що від зрисовування фігур і статуй починають свою науку всі митці; сам її почав від того у Лямпі в Варшаві, цікаві ширяєвські гості з Академії теж її від того самого починали, і Тарас в алеях Літнього саду знайшов собі безплатну студію-майстерню, «фігурний клас», але вчився в ній самотужки, без учителя. Сідав на відро з фарбою і зрисовував «солодко усміхнених богинь» і суворих богів. У цих його рисунках впадала в вічі «надзвичайна схожість з оригіналом», але вони не були відтушовані, не було на них світлотіней: у блідому освітленні білих ночей, мало чим яскравішому за світло місяця, так само як і в опалово-млистому світлі північних ранків, не було виразних тіней, і можна було зрисовувати лише самі контури.